Славгородський ліцей Славгородської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області

   





шкiльний музей

 

 

Опис музею

  1.  Адреса музею: вересень 1987 року
  2.  Короткий перелік рідкісних експонатів.

прядка і мотовило (дерево висотою 0,8м);

  •  макітри та глечики (початок ХХст.);
  •  пошукова робота;
  •  шефство над ветеранами;
  •  зйомка організація виставок;
  •  Шкільний історичний музей Славгородської СЗШ, який має адресу: Синельниківський р-н, с.Славгород, вул..Заводська, 65, відкрито у вересні 1987 року. Відкриттю музею передувала велика робота по збиранню експонатів, документів, спогадів про історичні події нашого краю, проведена заступником директора з виховної роботи, вчителем фізики Клавдією Михайлівною Коваленко та її чоловіком Володимиром Петровичем Коваленком, який захоплювався вивченням історії рідного селища, займався збором свідчень про його історичні віхи, пошуком документів та матеріалів різних епох життя та розвитку рідного краю. Саме з 1987 р. до цієї роботи долучилися і учні нашої школи.

    , було 6 експозицій: «Виникнення та розвиток селища до революції», «Становлення селища до і після громадянської війни», «Повоєнні роки», «Односельці – Герої Радянського Союзу», «Період відбудови селища після ВВв», «Розвиток економіки, сільського господарства, культури, освіти та медицини селища».

    Мета діяльності музею полягає в залученні всіх вікових груп дітей, починаючи з молодших школярів і закінчуючи випускниками школи, до вивчення та збереження історико - культурної спадщини рідного краю, вихованні патріотизму, шанобливого ставлення до історії і культури мешканців с.Славгород. Музей – один із центрів виховної роботи, під час якої здійснюється пошук експонатів, оформлення стендів, робота Ради музею, проведення екскурсій, зустрічей, уроків, зв’язок з іншими формами позакласної роботи, вивчення історичного матеріалу, підготовка творчих робіт, рефератів, творів, сценаріїв, свят…

    Збереження та використання  пам’яток матеріальної і духовної культури;

  •  Роботу музею організовує Рада музею. На даний момент до складу входить 3 вчителя, залучених на громадських засадах: Марченко Н.В., заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель музики; Сьоміна Н.М., вчитель історії; Абрамова О.І., вчитель географії, та учні 8-10 класів)

    Складання та затвердження плану роботи музею на навчальний рік;

  •  Проведення культурно – просвітницької та агітаційної роботи серед учнів та мешканців регіону;
  •  Навчально – виховна робота;
  •  Інформаційно – методична робота.

      Стало хорошою традицією 15 лютого, в день виводу військ з Афганістану, проводити зустрічі з воїнами – афганцями, уродженцями Славгорода (8 з них проживає на території Синельниківського р-ну, 2 проживають в Росії). На їхню честь організовується турнір з футболу, відкривав який неодноразово Хасенко Євген Михайлович- наш земляк, який у 1985 році був нагороджений Орденом «Червоного Прапора» за бойові заслуги під час виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані.

      Музей проводить інформаційно – методичну роботу, висвітлює свою діяльність в шкільній газеті «Перерва», бере участь у семінарах для керівників шкіл, готує екскурсоводів тощо.

 

Герої Славгородщини

(витяги з матеріалів в рамках Всеукраїнської акції

«Шляхами подвигу і слави»)

У Великій Вітчизняній війні брали участь 633 чоловіка селищної ради, з них 250 славгородців нагороджено орденами і медалями, а 275 чоловік загинуло смертю хоробрих.

3 11 Героїв Великої Вітчизняної війни Синельниківського району - 5 Героїв Ве­ликої Вітчизняної війни уродженці Славгородської селищної ради.

Авраменко Василь Максимович

Народився в 1913 році в с. Славгород. Після закінчення школи працював тра­ктористом, комбайнером, механіком в колгоспі. У Великій Вітчизняній війні з 1941 року. Приймав участь в обороні Криму, воював у складі військ Південного, Сталінградського, Південно-Західного і 3-ого Українського фронтів. За мужність і героїзм, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками при форсуванні Дніпра, захопленні і утриманні плацдарму в районі с. Петро-Свистунове, Указом Президії Верховної Ради СРСР йому було присвоєно звання Героя Радянського союзу.

26 вересня 1943 року 203-я Червонопрапорна Запорізько-Ханганська ордена Суворова стрілецька дивізія вийшла до Дніпра. Тепер їй належало форсувати річку біля затоки на схід від хутора Петро-Свистунове ліворуч від 333-ої стрілецької ди­візії, яка вже з ранку вела бої на правому березі біля села Вовніги.

27 вересня зранку 592-й стрілецький полк з двома батареями окремого проти­танкового дивізіону першим форсував Дніпро і розгорнув бойові порядки на плац­дармі. Перед першим батальйоном майора 3.А.Алігва поставлене завдання - оволо­діти балкою Скубовою. Після артобстрілу позицій ворога батальйон увірвався в око­пи німців. В цьому стрімкому наступі відзначився відвагою і Василь Авраменко.

Вночі 28 вересня гітлерівці при підтримці танків і САУ здійснили контратаку. Коли вони наближалися, рядовий Авраменко запропонував піти їм назустріч. Він першим поліз до ворожих танків і закидав їх пляшками з рідиною «ГС». Дві машини відразу загорілися. Це заохотило наших бійців, почався наш наступ. Рядового Авраменка було представлено до звання Героя Радянського Союзу. Далі він брав участь у боях за Дніпрогес, здійснив свою третю переправу через Дніпро на Розумовському плацдармі, звільняв Одесу, Молдову, Румунію, Угорщину, Чехословаччину. Орден Леніна та Золота Зірка Героя знайшли Василя Максимовича аж у 1952 році на Запо­ріжжі, де він знову був хліборобом.

Помер в 1972.

Білокопитов Дмитро Іванович

Народився в 1917 році в селі Тургенівка Синельниківського району. Росіянин, безпартійний. В роки війни воював на Західному, Південно-Західному фронтах. Був учасником боїв за Дніпро. Форсував Дніпро в районі с. Петро-Свистунове. Загинув в одному з боїв на території Запорізької області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 року Дмитру Івановичу Білокопитову посмертно присвоє­но звання Героя Радянського Союзу. Похований в селі Зелений Яр Запорізької обла­сті.

В архівах 592-го стрілецького полку 203-ОЇ дивізії збереглися документи про те, що служив він недовго, але запам'ятався однополчанам, як вольова, принципова та віддана Батьківщині людина. Розповідається і про подвиг Білокопитова.

При форсуванні Дніпра в районі Петро-Свистунового човен з їх відділенням успішно причалив до правого берегу. Бійці відразу ж почали атакувати ворожі пози­ції. Але в перші ж хвилини сліпа куля вбила командира. Солдати завмерли в нері­шучості, дехто уже заліг у схованку. Раптом пролунав дужий голос: "Не залягати! Інакше - смерть! Тільки вперед!" Це Білокопитов взяв команду на себе. Всі зразу ж побігли за ним, захопили ворожі окопи. Але німці запекло відбивалися, маючи намір скинути цих десантників у Дніпро. Останньою їх спробою була атака "тигрів" - на маленьку площину вони випустили свої танки. Дмитро Іванович наказав бійцям під­готуватися до зустрічі з "тиграми" і сам уже взяв у руки в'язку гранат, ліг на землю окопа і застиг в очікуванні. Було страшно, коли, струшуючи вниз на людей землю, через окопи переїжджали танки. Але солдати не вгаяли часу, глянули услід маши­нам і закидали їх гранатами. Ось біля Білокопитова танк запалав, ніби смолоскип. Дзвінко відкинулися кришки люків і німці почали вискакувати. Білокопитов випус­тив коротку чергу. А позаду на нього накочувалися ще два "тигри". Боєць спритно замаскувався за окопним бруствером. Знову полетіла в'язка гранат. Ближчий танк закрутився дзиґликом на одній гусениці, а інший, квапливо розвернувшись, пряму­вав назад, залишаючи свою піхоту.

Білокопитов знову віддав команду: "Вперед, братці, за Батьківщину!" Відді­лення з честю вийшло з цього бою, ліквідувавши кілька десятків фашистів, а решту з піднятими руками передало в полон.

Малишев Петро Степанович

Народився в 1910 році в с. Першозванівка Синельниківського району. Закін­чив місцеву школу,працював у сільському господарстві. В 1928 році переїхав у До­нецьк, де працював на шахті "Чекіст".

В армії з 1943 року воював на 3-ому Українському фронті, нагороджений ор­деном Леніна, орденом Червоної Зірки, медалями. За сміливість і героїзм, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, при форсуванні Дніпра і утримання плацдарму, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1949 року присво­єно високе звання Героя Радянського Союзу.

В ніч на 26 листопада 1943 року десантна група, до якої був зарахований і рядовий Малишев, під суцільним вогнем ворога відчалила від берега на звичай­нісінькому рибальському човні. Дніпро закипав від вибухів снарядів, по­свистували кулі. Пливли мовчки. Тільки коли човен торкнувся носом берега, з полегкістю зітхнули, на твердій землі і вмирати спокійніше! Малишев першим вискочив на берег та з криком "Ура!" побіг до села. Саперною лопаткою він розрубав перепону з дроту на крутому дніпровому схилі, відкриваючи хлопцям шлях безпосередньо до окопів німців. Закидавши ворога гранатами, десантники потім вже нищили фашистів автоматними чергами. Німці відступили. Проте про перемогу думати було рано. Ще двічі Малишев піднімав товаришів у бій проти контратак ворога. Потім у донесенні буде значитися, що Малишев зі своїм під­розділом відбив 4 контратаки ворога, ліквідував 2 кулеметні точки, знищив 30 ворожих солдатів і офіцерів. Бій за Канівське забезпечив успішний наступ ра­дянських військ на цій ділянці фронту. Петра Степановича Малишева заслужено представили до найвищої нагороди.

Помер 23 травня 1976 року.

Мелашенко Микола Євгенович

Народився в 1918 році в с. Славгород. В 1939 році закінчив Дніпропетровсь­кий мукомольно - елеваторний технікум. В тому ж році був призваний до лав армії. У Великій Вітчизняній війні був з перших днів. Воював у складі військ Південно-Західного фронту. Був учасником героїчної оборони Києва, звільняв Павлоград, Си­нельникове, Запоріжжя і інші міста України, двічі був поранений.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.

26 листопада 1943 року батальйон, в якому воював Мелашенко, увійшов у плавні. Там на бійців чекали човни. Попереду - форсування Дніпра. Сам генерал Анісім Михайлович Голоско звернувся до Миколи Мелашенка: "... сержант Мела­шенко, ставлю тобі завдання: разом зі своїм розрахунком переправитися через річку, відразу відправити човни назад, а самим зайняти прибереговий вибалок і забезпечи­ти прохід батальйону Дідковського на село Канівське".

На річку упав густий туман. Жовтяки освітлювальних ракет були наче загор­нуті у вату. Ворог захищав свої позиції мінометно-артилерійським вогнем. Чулися зойки поранених, обдавало цілим потоком холодної води, яка закипала від вибухів. Причалити до берега не довелося - підступи до нього були оповиті колючими дро­тами. Хтось із бійців згадав випробувану практику: зняли шинелі, ватяники. Покла­ли їх на переплетіння дроту і так перебралися. Стрімкою атакою змели дві кулеметні точки і почали стріляти вслід німцям, що вже тікали. Прохід бійцям Дідковського було розчищено.

Розрахунок Мелашенка залишився на місці, прикриваючи переправу. А насту­пного дня був бій за Мар’ївку (Запорізька область). Тут німці поставили до бою не тільки піхоту, але й танки, авіацію. Будь-що вони намагалися відрізати десантників від Дніпра. Під такою навалою довелося окопуватися лежачи. Зі своїм односельча­нином Іваном Кравченком Мелашенко зайняв оборону. По них ворог вів кулеметно-артилерійський вогонь. Потім десь завив "геббельс" (6- ствольний німецький міномет). Міни розривалися зовсім поруч. Підпустивши ворога ближче, Мелашенко на­казав відкривати вогонь. Його вже поранило в обидві руки та голову. Але, тамуючи біль, Микола продовжував бій. Озирнувся лише тоді, коли на його прохання "Давай набої" ніхто не відповів. Всі були поранені. Наші відступали. А Мелашенко доповз до набоїв і продовжував відстрілюватися. Німці наполовину звузили кільце навколо нього. Сержант тис на гашетку вже не онімілими пальцями, а підборіддям. Від від­дачі розбило щелепи.

Хтозна, чим би скінчився бій, якби у другій половині дня не прийшла на до­помогу авіація, не "заспівали" над головою рідні "Катюші". Під час відступу німців Мелашенко опинився майже у них в тилу. Набоїв уже не було. У пістолеті намацав тільки одну кулю. Для себе. Не встиг вистрілити і знепритомнів. Коли розплющив очі, побачив над собою генерала Голоска. Анісім Михайлович прошепотів: "Герой".

Адаменко Василь Васильович

Народився в 1908 році в с. Першозванівка Синельниківського району. В армію призвали восени 1943 року. В складі військ 3-ого Українського фронту приймав участь у звільненні Дніпропетровської і Запорізької областей.

За проявлені мужність і героїзм в боях при форсуванні Дніпра, Указом Прези­дії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року сержанту В.В.Адаменку посмерт­но присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ніч 26 листопада 1943 року. Цього разу біля дніпровського урізу готуються до форсування десантники 1118-го стрілецького полку 333- ї стрілецької дивізії. Командир полку майор Мякотін сам перевірив екіпірування кожної групи. Старший лейтенант Доценко, який командував батальйоном, віддав командирам рот розпо­рядження. За умовним сигналом спустили плоти і човни на воду. До середини Дніп­ра все було тихо, але потім німці засікли десант. Кулі дощем лягали на воду. З'яви­лися перші поранені та вбиті. Високо вгору летіли після вибухів дошки плотів. Але основні сили однак вийшли на берег. Зав'язався бій. В його розпалі загинув коман­дир взводу. Тривала рукопашна. Сержант Адаменко на ходу очолив взвод і продов­жив бій.

Від села Розумовки на допомогу німцям прибула рота автоматників. Адаменко вичекав їх наближення і віддав наказ розстріляти в упор. Довершили справу грана­тами. Василя Васильовича поранили, але він не залишив позицію, розумів, що пере­починок буде коротким. Дійсно, вже вранці супротивник відновив атаки. В небі з'явилися " Юнкерси". Десантники несли втрати. Було відбито 5 контратак з танка­ми, знищено більше 50 гітлерівців, а 43 взято в полон. При підтримці артилерії ба­тальйон старшого лейтенанта Доценка вибив ворогів з другої траншеї. Коли стало темніти, на плацдарм переправилися основні сили полку.

Пізніше, в бою 14 грудня 1943 року сержант В.В. Адаменко загинув смертю хо­робрих.